Фармацевт, помічник фармацевта .
Вимоги: вища або середня фармацевтична освіта.
Контактна особа:
ті, хто не мають смартфону, а користується стареньким кнопковим мобільним телефоном, не зможуть отримати електронний рецепт. Також існують міфи, що е-рецепт ускладнює доступ пацієнтів до ліків. Або — в селі неможливо отримати ліки за е-рецептом. Наголошуємо: вся ця інформація не відповідає дійсності.Е-рецепт не є якимось складним зображенням, це — звичайне смс-повідомлення, яке надходить на будь-який мобільний телефон, як кнопковий, так і смартфон. Смс містить номер електронного рецепту, який власне і потрібен фармацевту.
На що дійсно потрібно звернути увагу, так це на пам’ять у старих кнопкових телефонах. Ємність пам’яті є обмеженою. Тому слід видаляти старі смс та іншу непотрібну інформацію, щоб отримувати нові смс.Якщо людина не користується мобільним телефоном — лікар може роздрукувати електронний рецепт на прохання пацієнта. Це — інформаційна пам’ятка, що містить усю необхідну інформацію для отримання “Доступних ліків” чи інсуліну безоплатно або з частковою доплатою.Е-рецепт значно спрощує доступ пацієнтів до ліків.
Пацієнт із діагностованим хронічним захворюванням та призначеним лікуванням може звернутися до свого сімейного чи лікуючого лікаря (ендокринолога, психіатра, невролога) дистанційно. Лікар створить рецепт в ЕСОЗ, а пацієнту надійде смс з номером рецепту, який потрібно показати в аптеці.
В аптеку пацієнтові також не обов’язково вирушати. Номер е-рецепту легко переслати чи повідомити рідним. І вони отримають “Доступні ліки” для людини, якій важко дістатись до аптеки.Ліки за е-рецептом можна отримати і в селі, і в місті. Адже з 2023 року всі аптеки без виключення підключені до електронної системи охорони здоровʼя та мають змогу відпускати рецептурні лікарські засоби за електронним рецептом, В тому числі — електронні рецепти на інсулін та препарати за програмою “Доступні ліки”.Пацієнти можуть отримати “Доступні ліки” в будь-якому населеному пункті, де аптеки беруть участь у програмі реімбурсації. Такі аптеки мають на дверях наліпку “Тут є “Доступні ліки” та розташовані в містах та селах.Мешканцям села, в якому немає аптеки, що відпускає “Доступні ліки”, радимо звертатися до місцевої влади з цим питанням. Адже місцева влада відповідає, в тому числі, і за якість медицини в громаді, за зручні маршрути пацієнтів та доступність медицини.
Наш центр паліативної допомоги має вакансію сестри медичної (робота позмінна). Від тебе просимо бути: Чекаємо тебе у нашому дружньому колективі!
Нагадуємо, 
що на період дії воєнного стану на території України процедура проведення медико-соціальної експертизи спрощена.
Якщо людині потрібно встановити інвалідність, але вона не може прибути на огляд, — МСЕК може приймати таке рішення заочно на підставі направлення лікарсько-консультативної комісії медзакладу.
Якщо за якихось обставин ви або ваша дитина не можете пройти обстеження для експертизи ЛКК й направлення на МСЕК, строк повторного огляду вважається продовженим на весь час дії воєнного стану та впродовж 6 місяців після його припинення/скасування.
Усі соціальні виплати та пільги зберігаються за вами до закінчення строку проходження повторного огляду.
Дізнатися адреси та контактні номери телефонів усіх МСЕК в Україні можна за номером «гарячої лінії» МОЗ: 0 800 60 20 19. Також нагадуємо, що питання регулювання соціальних виплат людям з інвалідністю належить до компетенції Міністерства соціальної політики України. Тож у разі питань ви можете звертатись на номер 15-39 або на «гарячу лінію» Національної соціальної сервісної служби України – (044) 289- 87-89.
Щире спасибі за постійну опіку та допомогу!Доброта, чуйність, безкорисливість, взаєморозуміння та взаємопідтримка допомагають боротися з будь-якими викликами! Разом ми — сильні! Разом – до перемоги! 
Завданням держави кілька років тому було створити електронну медичну картку (ЕМК) пацієнта. У тестовому режимі вона запрацювала 1 березня 2019 року і нині успішно функціонує та вдосконалюється. У медкартці пацієнта містяться всі дані про його звернення до лікарів, історія хвороб і лікування, госпіталізацій, щеплень, направлення на обстеження тощо.
Дані до ЕМК через медичні інформаційні системи (наприклад, Helsi чи Doctor Eleks) вносять лікарі та передають їх до центральної державної бази даних, де й розміщені медкартки пацієнтів. Сукупність медичних інформаційних систем і центральної бази даних утворює електронну систему охорони здоров’я (ЕСОЗ).
До ЕСОЗ із 1 квітня 2023 року мали приєднатися всі медичні заклади України, незалежно від форми власності, тож масив даних там колосальний. Станом на кінець липня цього року, до ЕСОЗ внесено 2 млрд електронних медичних записів майже для 35 млн пацієнтів, а реєстр медичних спеціалістів і працівників сягнув понад 310 000 користувачів.
Головна мета електронної медкартки – зібрана в єдиній базі максимально повна та захищена інформація про стан здоров’я пацієнта. Планується, що ЕМК супроводжуватиме людину протягом усього життя, а з даними із неї для прийняття обґрунтованих клінічних рішень з дозволу пацієнта зможе ознайомитися будь-який лікар, до якого той в подальшому звертатиметься. Звісно, за таких умов інформація в картці має бути достовірна, адже від цього залежатиме здоров’я, а в критичних випадках і життя пацієнта.
Та на шляху до мети зібрати єдину медичну базу виникла перешкода: вже не вперше громадяни скаржаться, що до їхніх ЕМК вносяться записи про медпослуги, які по факту не надавалися. Після останнього скандалу, коли скарги надходили масово, вдалося розібратись, що частина цих випадків – завершені прийоми в лікарів, що оформлювали чи проводили пацієнтам вакцинацію від Covid-19. Але мало місце й багато відверто фіктивних записів: про щеплення, яких не було, неіснуючі діагнози, консультації дорослих у дитячих спеціалістів тощо. Недарма, за статистикою Мінохорони здоров’я, близько 10% записів у ЕСОЗ виявляються некоректними та знімаються з оплати після верифікації з наявними реєстрами.
Хто і який доступ має до даних пацієнтів, як це контролює Національна служба здоров’я України, чому в електронних медкартках можуть з’являтися фіктивні записи та як з цим боротися, спеціально для Mind пояснив директор департаменту розвитку електронної системи охорони здоров’я НСЗУ Дмитро Черниш.
Дійсно бувають ситуації, коли дані в ЕМК внесені, а пацієнт не отримав жодної медичної допомоги. У такому разі має місце порушення прав громадянина, бо це обробка його персональних даних і, можливо, зловживання з боку закладу охорони здоров’я.
Електронна медична картка пацієнта відкрита тільки сімейному лікареві, з яким громадянин уклав декларацію (і тим самим надав згоду на обробку своїх медичних даних), та лікуючому спеціалісту. При чому перший бачить в ЕМК усю інформацію, а другий – лише необхідну для призначення лікування.
Сімейний лікар має доступ до медкартки свого пацієнта до моменту, поки декларація між ними чинна. Спеціаліст же вторинної ланки для цього має отримати від громадянина окремий дозвіл.
Процедура така: лікар через систему відправляє пацієнту запит на отримання дозволу – пацієнту на номер телефону приходить SMS із кодом підтвердження, який він називає лікареві, за цим кодом відкривається доступ до даних у ЕМК. З таким дозволом медик вторинної ланки може працювати лише протягом місяця. Якщо потрібно буде доступ до додаткових даних чи продовжити тривалість роботи з ЕМК – лікар ще раз має запитати дозвіл у пацієнта.
Виняток в системі для всіх – робота з особливо чутливими даними: інформацією про ВІЛ/СНІД та психіатричні захворювання, яка регулюється спеціальним законодавством. Доступ до цих даних у ЕМК для лікарів усіх ланок – виключно за згодою пацієнта. Незалежно від того, укладена декларація з ним чи ні, лікар усе одно має запитати доступ саме до цієї чутливої інформації. До того ж система побудована так, що розділ про ВІЛ/СНІД та психіатричні захворювання закритий і не зрозуміло, чи там взагалі є якісь дані. Бо, якби система показувала, що там є інформація, але її не розголошувала, було б зрозуміло, що пацієнт проходить якісь огляди. А так лікар дізнається, чи є щось у цьому розділі, лише після того, як отримає дозвіл та зайде до нього.
Для того щоб знайти пацієнта в системі, лікарю недостатньо знати просто прізвище і зробити це методом підбору. Потрібен цілий набір параметрів для пошуку: прізвище, ім’я, дата народження, індивідуальний податковий номер або номер документу, що посвідчує особу (паспорт, посвідки на проживання, свідоцтво про народження (для дітей). Та навіть знаючи ці реквізити, лікар може знайти пацієнта в системі лише як фізичну особу. Бо, знову ж таки, медична картка громадянина закрита до моменту, поки він не надасть дозвіл на доступ до неї.
Тому коли виникають питання, що «лікар має доступ до якоїсь інформації про мене, щось там бачить про мене» – значить мало місце і надання коду із SMS, доступу до електронної медичної картки. І тут може бути розвилка з двох моментів:
У системі в пацієнта має бути зареєстрований актуальний номер телефону пацієнта, а не родичів чи, скажімо, лікаря. Адже коли ми користуємося, наприклад, мобільним банкінгом, наш номер телефону – це доступ до всього. Так само має бути з медичною карткою. Якщо в пацієнта змінився номер телефону або він належав колишнім чоловіку/дружині тощо, будь ласка, відвідайте сімейного лікаря чи медичного адміністратора і змініть номер на правильний. Те саме стосується й інших персональних даних пацієнта.
Річ у тім, що на основі цієї інформації держава надає громадянину медичні послуги. І якщо в людини дані приведені у відповідність – немає жодних проблем, раптом щось не так – не формуються медичні висновки, сертифікати тощо.
ЕСОЗ максимально захищена з точки зору витоку даних, але побудована так, що державі надані спеціальні дозволи для того, щоб бачити всю інформацію та всі тенденції, які відбуваються стосовно внесення даних, та верифікувати їх. І це не тільки перегляд однієї конкретної картки пацієнта.
У НСЗУ побудована сильна аналітична функція, тобто механізмами різних автоматичних алгоритмів моніторингу ми можемо побачити, що в певних закладах чи регіонах є якісь закономірності стосовно внесення тих чи інших записів. Якщо бачимо, що чомусь вони десь вибиваються із середнього по країні – значить, потрібно звернути увагу. Причини можуть бути різні: або в закладі/регіоні дійсно є певні проблеми; або там якесь нерозуміння, як працювати із системою; або це особливість регіону, що там на те чи інше захворювання більше хворіють, а на те чи інше – навпаки менше чи взагалі ні.
Отже, НСЗУ бачить у базі все. Зрозуміло, що перевірити всі записи одночасно ми не можемо. Але наші алгоритми постійно вдосконалюються – ми вводимо при обробці інформації все нові й нові аналітичні інструменти та з часом починаємо виявляти всю проблематику, якщо вона є. І на те, на що ми, наприклад, сьогодні не звертали увагу, ми подивимося завтра.
Загалом наявність системи даних дає державі можливість по-іншому ухвалювати рішення. До періоду впровадження ЕСОЗ були просто цифри на папері, яким доводилося безумовно вірити, бо перевірити їх було неможливо. Зараз же в нас є база даних для ухвалення управлінських рішень. На основі інформації з ЕСОЗ прогнозуються потреби українців в медпослугах і прораховується бюджет програми медичних гарантій (на 2023-й рік він становить понад 142 млрд грн. – Mind).
Насправді заклади охорони здоров’я, давайте будемо відверті, станом напевно ще й на зараз, у багатьох випадках подавали паперову статистику, яку ніяк не верифікуєш. І можливо, дійсно є нерозуміння того, що це вже не папір, не просто якась цифра чи код діагнозу, а це стосується конкретного пацієнта. І якщо потрібно буде, НСЗУ перевірить інформацію на рівні цього конкретного пацієнта.
Усвідомлення того, що дані доступні для перевірки і перехитрувати державу тепер практично неможливо, у закладів з’являється поступово. А в них має бути розуміння того, що, якщо ми цього не побачили сьогодні, ми це побачимо завтра, і якщо не завтра, то через рік чи два. І якщо вони вже забули про своє порушення, то ми не забули. НСЗУ виявила порушення, зробила перерахунки та позбавила медзаклад фінансування чи скоригувала його в менший бік.
Крім того, недобросовісні лікарі та заклади не звикли до того, що інформація про внесені ними записи тепер доступна ще й пацієнтам в особистих кабінетах у МІС. Для порушників це розрив шаблону: як так може бути, раніше ж все проходило, ніхто нікуди не скаржився, а якщо скаржився, то це якісь одиниці й ні до чого не призводило. А тут фактично лікар щось зробив – і з ним вже зв’язується пацієнт чи представники НСЗУ.
До речі, з самого початку, коли в нас почали з’являтися дані, ми розказували закладам: дивіться, у НСЗУ є дані і ми будемо бачити все, просто пам’ятайте про це.
У нас є багато інструментів стосовно того, як працювати з медзакладами. Тут не завжди потрібна пряма ієрархія: що НСЗУ наказала комусь. Насправді заклади розуміють, що нам законом надано доступ до можливості обробки різної інформації в ЕСОЗ. Тому ми зі свого боку отримуємо скаргу по суті та можемо перевірити факт наявності або відсутності некоректних даних безпосередньо в базі.
Якщо настає підтвердження того, що некоректна інформація дійсно має місце в електронній картці пацієнта, НСЗУ звертається до закладу. Навіть такого простого звернення зазвичай абсолютно достатньо для того, щоб лікарня деактивувала фіктивні дані й відшкодувала кошти у випадку, якщо вони вже були заплачені за медпослугу. Тут навіть не йдеться про те, щоб звертатися в правоохоронні органи чи до суду.
Як правило, у медзакладів після цього з’являється розуміння, що держава виконує свою функцію, бачить цю ситуацію і може на неї впливати. І вони виправляються. Навіть коли це приватна клініка чи лікарня, яка не має договору з НСЗУ.
Залежно від того, скільки скарг надходить на той чи інший медзаклад, проводимо їх рейтингування. Ми розуміємо тенденцію фактично за кожним закладом в Україні: де більше скарг, де менше, де скаржаться без перестанку.
Якщо маємо договір із лікарнею, то здійснюємо моніторингові візити представників НСЗУ, це теж наша функція. Наші працівники приходять у заклад із даними і кажуть: дивіться, у вас тут цікава картинка, давайте подивимося, це правильно, а це неправильно, може вам у чомусь допомогти?
Якби можливості моніторингу інформації в ЕСОЗ у нас не було, складно б напевно було говорити і про якісь зміни в системі охорони здоров’я. Та ці технічні здобутки держава використовує передовсім не для того, щоб покарати когось, а щоб відновити права пацієнтів там, де вони були порушені, та запобігти цьому.
Джерело матеріалу: сайт mind.ua
Тобі потрібна робота?
Ти маєш відповідну медичну освіту (сестринська справа), але не знаєш, куди піти?
Пропонуємо: чудовий колектив, постійний розвиток, стабільну заробітну плату та соціальний пакет, нові знання та досвід у напрямку трансплантології.
Вимоги, окрім освіти, любов до дітей, чуйність та відповідальність.Чекаємо тебе у нашій команді!
Контактні дані: 0678102196
Півтора року тому життя всіх українців розділилося на до і після. Наш світ змінився за одну ніч, і він вже ніколи не буде таким, як раніше. Ніхто не сумнівається: наш мужній народ здобуде перемогу і в цій війні. Ми відбудуємо зруйноване і створимо нове, та все ж є багато чого, що ми не зможемо повернути, якщо не боротимемося за нього прямо тут і зараз. Якнайкраще це розуміють медики КНП «Клінічний центр онкології, гематології, трансплантології та паліативної допомоги ЧОР». Вони щодня віддають всі сили порятунку людей, які борються з онкологічними захворюваннями – ворогом не менш підступним і жорстоким, ніж терористична армія російської федерації. Та є серед їхніх пацієнтів особливі випадки. Це люди, яким випало потрапити в район бойових дій обох нападників одночасно. Вони продовжили боротьбу із раком під обстрілами російських бойовиків. І вистояли. Лікарі знають сотні таких історій життя серед виру смерті. Ми ж зупинимось на трьох із них.
Історія перша. Втрачене і відвойоване життя
Для Любові Іванівни важка боротьба зі смертельним ворогом розпочалася 2015 року у Херсоні. Жінка витратили багато часу і зусиль на лікування. Місцеві лікарі фахово допомагали в цій боротьбі. Це тривало до початку повномасштабного вторгнення. У березні 2022 року російські війська вломилися в Херсон і нормальне життя в місті обірвалося. Жінка втратила можливість отримувати лікування. На фоні нервової напруги та терору, який чинили окупанти, хвороба загострилась. Було потрібне термінове втручання лікарів. А їх якраз і не було. Хворій вдалося зв’язатися зі знайомим лікарем- гематологом, яка й допомогла знайти медичну допомогу за межами окупованої території.
– Мені пропонували виїхати в Миколаївську область, але ви ж пам’ятаєте ті події? Миколаїв тримався міцно, та там була дуже важка ситуація. Я б просто не пережила нової напруги, – розповідає пацієнтка «Клінічного центру онкології, гематології, трансплантології та паліативної допомоги ЧОР» з Херсона Любов Ніконова. – На щастя, в Черкаській області в мене живе племінниця. Тож, ця місцевість нам не чужа. І я вирішила звернутись до Черкаського онкоцентру. Сьогодні бачу, що це було правильне рішення. Тут дуже уважний персонал, професійні лікарі. Вони мене просто поставили на ноги. І добилися того, щоб все моє лікування було здійснено за державний кошт. На жаль, переживання, пов’язані з війною, таки лишили слід у моєму житті. Він проявився в розвитку ще однієї патології. Під час ретельного обстеження в Черкасах в мене виявили злоякісну пухлину молочної залози. 1 травня пройшла операція. Зараз почуваюся набагато краще, ніж навіть до подій, які змусили мене залишити рідний дім. Набрала вагу, можу спокійно дихати, ходити. Для мене це велике щастя.
Завдяки проявленим надлюдським зусиллям у ході контрнаступу на Півдні наші захисники змогли вибити ворога з Херсона. Місто було звільнено 11 листопада минулого року. Та жінка ще не ризикує повертатися додому. Життя у фронтовій зоні надто складне для хворої. Вона вірить, що найближчим часом ЗСУ відкинуть загарбників подалі від її дому, і тоді вона зможе повернутися в свою затишну квартиру.
Від автора: Більш детально про відчуття людей, які пережили окупацію Херсона, можна дізнатися з відвертої розповіді героїні ще однієї історії на нашому сайті за цією адресою: https://novadoba.com.ua/405667-pereselenka-iz-hersona-rozpovila-yak-zhyla-dva-misyatsi-v-okupatsiyi.html
Історія друга. Молодий, але завзятий
Історія Стефана Озарко одна з найтрагічніших серед тих, які ми наводимо. Хоча б тому, що хлопцеві ледве виповнилося 19 років. Та хворіти на онкологічне захворювання він почав значно раніше. До найтрагічнішого в історії сучасної України 24 лютого хлопець боровся з раком вже два роки.
– Перші симптоми важкої хвороби з’явилися відразу на початку Нового 2020 року. Після свят відчув постійний біль у спині. Подумав навіть, що просто десь потягнув, адже відзначали новорічні свята з друзями активно. Потім раптом піднялася температура. І відразу майже до 40. Збити вдома не змогли. Це злякало ще більше, – розповідає пацієнт «Клінічного центру онкології, гематології, трансплантології та паліативної допомоги ЧОР» з села Великі Копані Олешківського району Херсонської області Стефан Озарко. – Поїхали в лікарню, там я здав аналізи. Сказали, що в мене недостатньо цукру в крові. Ми не зовсім розуміли, що це значить, тому поїхати в іншу лікарню. Там теж взяли аналізи. Виявилося, що в мене лейкемія. Зрозуміло, що в нашому селі і навіть районі таке лікувати не могли. Мене перевели до Києва. Там я отримав п’ять хіміотерапій. Мені зробили пересадку кісткового мозку від брата. Потім мені виповнилося 18, гостра стадія хвороби відступила, і мене перевели в Черкаси. Тут постійно не лежав. Періодично приїжджав з дому на обстеження та лікування. Так і було в кінці лютого 2022 року. Я приїхав у Черкаси 23-го для проведення додаткового переливання крові. 24-го мені зателефонувала мама. «Синочок, каже, в наш дім прийшла війна!» Я відповідаю: «Мамо, я знаю, вся Україна у стані війни.» А вона: «Ні, ти не зрозумів – вони прямо зараз входять в наше село. Якщо можеш залишиться там – не вертайся».
Але він повернувся. Адже вдома лишалися мама та 14-річний брат, яких незважаючи на хворобу хотів захистити. Наступ був швидкий. Стримати озброєну важкою технікою московську орду на той час ЗСУ не змогли. Село опинилося в окупації. Разом із хворим хлопцем та його рідними. Про те, як виживали в тих умовах дуже згадувати юнак не хоче. Лише каже, що настав такий момент, коли більше лишатися не було сил. Вибратися з тимчасово окупованої території вдалося завдяки відважності українських волонтерів. Вдалося знайти прихисток на Черкащині, в односельців, які встигли виїхати і оселитися тут до нападу російської федерації. На жаль, повертатися хлопцеві наразі нікуди, адже село розміщується за 30 кілометрів від Херсона – в глиб окупованої території. Більше того, за даними розвідки, воно стало військовою базою для окремої гвардійської бригади армії рф.
Та Стефан не втрачає надію на те, що сили оборони України виженуть загарбників з його рідного села і він знову зможе прогулятися вуличками, на яких проходило його дитинство. Більше того, він не просто очікує, а докладає всіх зусиль, щоб цей день настав швидше. Завдяки спільним зусиллям медиків Черкаського онкоцентру, дисциплінованості у виконанні рекомендацій та волі до життя пацієнта зараз хвороба в хлопця перейшла в стан ремісії. Згідно з українським законодавством загроза рецидиву онкозахворювання не дозволяє хлопцю стати до зброї, та він знайшов інший спосіб бути корисним своїй країні. Стефан Озарко подав документи на вступ до Черкаського національного університету і планує стати професійним психологом, щоб допомагати людям, які так, як і він сам, постраждали від війни.
Історія третя. Незламна, як сталь Азова
Ім’я героїні третьої історії ми називати не будемо. І річ навіть не в етичних міркуваннях, а тому, що зараз вона живе в Маріуполі. Так, саме в тому. І зайвий розголос про історію її особистої перемоги може їй нашкодити. Хоча, варто зазначити, особисто пані дозволила оприлюднювати і її фото, і її прізвище та ім’я.
– Отже ви з Маріуполя. А зараз в Черкасах. Приїхали сюди і найближчим часом повернетесь знову на підконтрольну ворогу територію. Як це взагалі можливо?
– Якщо є необхідність, то можливо все. З окупованого Маріуполя їду в росію, звідти – в Європу, потім знову в Україну, вже нашу. Назад так само, але в зворотному порядку. Кожен раз проїжджаю майже 5 тисяч кілометрів лише в один бік. На це йде 3-4 доби самої дороги, а якщо враховувати ще й різні затримки на кордонах та фільтраційні заходи на окупованих територіях, то доходить і до 15 діб.
– А чому так? Невже не можна знайти лікувальний заклад ближче?
– Не можна. Я мала можливість порівнювати лікування в різних закладах. Альтернативи Черкаському онкоцентру особисто для себе я не бачу. Лише тут змогли добитися позитивного прогресу в моєму захворюванні. Мені це подобається і підходить, і нічого іншого я не хочу. Ну і крім того, таких добрих і водночас професійних лікарів як тут, я зустрічала лише в Донецьку до війни, а такого медичного закладу, як у Черкасах, взагалі ніде більше не бачила. Тут надзвичайно ретельно ставляться до всього і створюють особливу атмосферу для пацієнта. Але давайте, мабуть, почнемо спочатку?
– Так, звісно. Розкажіть про себе
– Я народилася, виросла, живу і впевнена, що й завершу своє життя в Маріуполі. Українському. Бо для мене він таким був і буде. Боротьбу зі своєю хворобою веду з 2012 року. У мене мієлома. 97 % стовбурових клітин пошкоджено. Крім цього була пухлина в голові. Шукала багато різних способів і лікувальних закладів. Зрештою опинилася аж в москві. На той час, нагадаю, ми були в стані миру з росіянами. Потрапила в клініку при Головному військовому клінічному госпіталі імені Бурденка. Там мене обстежили і оперувати відмовилися. Поставили діагноз лімфолейкоз. Рідні зв’язалися зі спеціалістами в Ізраїлі. Вони взялися вилікувати, але поставили умову: з собою потрібно мати не менше 100 тисяч євро. Таких грошей, звісно, мені назбирати не вдалося.
– І ви повернулися додому?
– Так. Але хвороба прогресувала і мене поклали в лікарню в Донецьку. Там діагноз підтвердили і взялися лікувати. Провели дві трансплантації. Я отримала 30 «хімій». Це не давало лікувальних результатів, але утримало хворобу від прогресування. Так тривало до початку гібридної форми війни, з якої росія почала вторгнення. У 2015-му було вже дуже важко і завідуюча мого відділення вирішила виїжджати з Донецька, а я не хотіла продовжувати лікування без неї. Ми разом по інтернету знайшли відповідний заклад в Черкасах і вирушили в подорож. Скажу відверто, це було зробити не просто. Не ходили ні потяги, ні автобуси. Добиратися доводилося непростими шляхами. Але ми справились. Зрештою завідуюча опинилася в Києві, де зараз працює в одному із відомих медичних закладів. Я ж із 29 березня 2015 року є пацієнткою Черкаського диспансеру.
– Повернемось до початку нашої розмови. Ви отримуєте лікування в Черкасах, але живете в Маріуполі. Якщо для вас нема альтернативи Черкасам, то може зараз не варто повертатись додому?
– По-перше, там у мене мама. Бойові дії в місті спричинили їй важку травму. Життя лікарі врятували, але були змушені видалити шлунок. Я з нею проживаю і доглядаю. А по-друге, це моє місто. Чому я маю його залишати? Хай забираються ті, які прийшли в мій дім зі зброєю.
– Як же ви виживаєте серед них?
– Працюю. Клею шпалери, шпаклюю, фарбую. Працюю не на них, звісно, а на людей, які живуть в зруйнованих будинках. Повірте, в нас зараз в місті є що ремонтувати і фарбувати. Хоча з моєю хворобою в Україні я мала першу групу інвалідності. Росіяни мене «вилікували». Зібрали комісію, вона вирішила, що я ще можу працювати, і дали другу групу. Звісно ж, зменшили виплати. Тому доводиться підпрацьовувати. Але я не звикла жалітися. І боятися нікого не збираюсь.
– Ви по життю – борець. Це відчувається в кожному слові нашої розмови. Скажіть, звідки берете сили витримувати і складнощі життя в окупації, і таку нелегку хворобу?
– Я ж з Маріуполя (посміхається). А в нас є приказка: смерть – це гідний суперник. Це значить, що її потрібно не боятися, а поважати і вивчати. Прораховувати, звідки і як вона може нанести удар. І бити у відповідь. Боротися для того, щоб жити. У Черкасах в онкоцентрі на стіні одного з поверхів побачила вивіску «Рак – це не вирок». Я кілька разів навмисне приходила дивитись на неї. Це ж та сама приказка, яку я вам сказала, тільки в медичній формі. Це сильно. Це по-нашому. Це по-українськи. І тільки там ми й маємо жити.
Від автора: Більше історій про те, як зараз живуть українці в окупованому місті-фортеці Маріуполі, можна дізнатися з відвертої розповіді героїні ще однієї історії на нашому сайті за цією адресою: https://novadoba.com.ua/393351-vela-shhodennyk-zhytelka-mariupolya-yakij-udalosya-vyyihaty-v-cherkasy-rozpovila-pro-zhyttya-pid-obstrilamy.html
Життя завжди перемагає смерть. Скільки б не доводив ворог зворотнє, та прийде час, коли нога останнього окупанта України забереться з нашої землі. Тоді ми зможемо остаточно підрахувати всі втрати, витерти всі сльози і відновити все, що було зруйновано. Та поки Україна б’ється, б’ються і серця в грудях її героїв. Не всі з них сьогодні носять камуфляж, дехто одягнений в білий халат лікаря, а хтось просто в одяг пацієнта. Та від цього вклад кожного у силу духу нашої нації не стає меншим. Історії людей, які змогли здолати нездоланне, їхня сила волі і налаштування на боротьбу до повної перемоги, додають сили всім нам і надихають кожного на особливі звершення там, де йому випало тримати стрій. Україна переможе, бо українці – то нація борців, які долають навіть смертельні хвороби.
Над матеріалом працювали Владислав Бедринець, Тетяна Очеретяна. «Нова Доба»
