Черкащанка Валерія Кісільова понад півтора року бореться із онкозахворюванням — лімфомою Ходжкіна. Про діагноз дізналася на день народження тата, — їй було 19.
Про втрату волосся, прийняття себе та шлях лікування, до Всесвітнього дня боротьби проти раку, який припадає на 4 лютого, Валерія розповіла Суспільному.
Хвороба Валерії почалася із сильного кашлю у лютому 2024 року:
«Відчувала, що це якийсь незвичний кашель, але нічого не робила. Потім мама сказала, що пора йти до лікаря. А ще в мене боліло у грудях. Я не знала, до чого це. Пішла до лікаря сімейного, розповіла всі симптоми. Мені приписали ліки проти ГРВІ».
Втім ліки не допомагали, а стан Валерії погіршувався.
«У травні я почала вже трохи задихатися. На роботі це помітили, і моя колега привела мене до свого сімейного лікаря, яка направила мене на рентген. Я особливо кашлю не надавала значення. Але відправили на рентген, думаю, — ну і ладно. Не підозрювала, що може щось вийти».
Після рентгену Валерії повідомили про новоутворення.
«І все. У мене світ пішов з-під ніг. Я думаю, — це не може бути у мене».
Для підтвердження діагнозу дівчину направили на КТ з контрастом — це метод рентгенівської діагностики, при якому внутрішньовенно вводять йодовмісну речовину для чіткої візуалізації судин, пухлин та запалень. Контраст «підсвічує» патологічні тканини, дозволяючи виявити зміни.
«Я пам’ятаю цей день, він був таким сонячним. Ми годин шість чекали результати. Уже їхати нікуди не хотіли. Взяли конверт, виходимо. Тоді зі мною була подружка і мама. Сідаємо на лавочку, відкриваємо листочки й нічого не розуміємо, що там написано. Я гуглю і розумію, що рак. Я — в сльози. Мені кажуть: Лєрочка, все нормально. Але тоді рак для мене це дуже щось далеке. Як це в моєму житті може бути рак?».
Після того як діагноз Валерії підтвердили, довелося здавати й інші аналізи.
«У мене взяли біопсію — процедура, коли беруть зразок клітини з ураженої ділянки організму для дослідження. Виявилося, що в мене три пухлини. Я це дізналася аж через місяців через чотири після лікування. Прийшов результат, що треба ще взяти. А це два тижні очікування. Мені паралельно крапали гормони. І потім, після аналізів, підтвердили, що у мене Лімфома Ходжкіна, бо до того ще вагалися вона чи ні. Якщо не Ходжкінські лімфоми, то там лікування в рази гірше проходить. До грудня 2024 року мені назначили хімію раз у два тижні».
Під час проходження хімієтерапії Валерія втратила волосся.
«Я його обрізала під каре. Це після першої хімії. Бо ми вже чекали, коли ж воно випаде. Я кожен день мацала волосся, щоб перевірити, випадають вони чи ні. Рвала прямо на собі. Ми були з подружкою на причалі, я прокинулась серед ночі й пішла до туалету, провела рукою по волоссю і розумію, що почалося. У мене в руках жмуток волосся».
Аби зістригти волосся повністю, Валерія довго налаштовувалась. Підстригти попросила тата.
«Я не хотіла, щоб це хтось чужий робив. Я сказала татові. Ми сіли на кухні. Я сказала, щоб всі дзеркала закрили, щоб ніде випадково себе не побачила. Мене побрили».
Валерія додала, що не плакала, коли тато її голив, бо хвилювалася за молодшу сестру:
«Я бачу, як падає волосся. Це жахливо, але не плакала зовсім. Тоді переживала за моральний стан своїх близьких і щоб не злякалася моя молодша сестра. Після того, як мене поголили, я поїхала на квартиру, де жила з подружкою. І вона мені запропонувала подивитися на себе в дзеркало. Я не хотіла, але вона вмовила. І знімаю перуку, ще не бачачи себе в дзеркало і вона каже: Боже, Лєра, ти така красива. А я собі схожа була на пуголовка якогось».
У листопаді-грудні 2024 Валерія знову почала кашляти.
«А потім грудень, вже мало закінчитися лікування. Як сьогодні пам’ятаю. Я кашляла, але думала, що це психосоматика. Ми поїхали на ПЕТ-КТ, — це діагностика раку. А я до цього уже розпланувала, що буду робити на Новий рік. 19 грудня отримали висновки з діагностики і даємо гематологу, це лікар, який лікує кровотворні і лімфатичні хвороби».
Тоді Валерія дізналася, що у неї стався рецидив:
«І все. Я — в сльози, тому що волосся вже відросло трохи. Мене одразу госпіталізували. Було питання з операцією, щоб оперативно видалити пухлину, яка дала рецидив. Але оскільки вона дуже близько знаходиться до артерії, боялися, щоб я б просто не померла під час операції».
Тому тип оперативного втручання змінили:
«І вирішили, що її вишкрябають. Це схоже на те, коли люди ковтають зонд, але в нього ще запихають трубку, якою шкрябали. Це одне з найгіршого, що зі мною ставалося за період лікування».
За період лікування дівчина подружилася з багатьма такими як вона — які виборюють собі життя. Проте втрачати друзів, з якими разом долали хворобу — найважче.
«Це важко. Я пам’ятаю, як написала жіночці в телеграмі. А вона така, що може не відповідати пару днів. А коли тобі погано, ти можеш не брати телефон в руки. А потім я вирішила їй зателефонувати, а слухавку взяв її внук і тоді я все зрозуміла. Я тоді плакала, вона була дуже хороша людина. Всі онкохворі дуже хороші. Нікого злого не бачила».
До травня 2025 року Валерії назначили хімієтерапію.
«Ще коли дізналися про рецидив, сказали, що треба пересадку кісткового мозку зробити. І в травні її зробили. А до того — хімія. Я думала, що помру. Це дуже важко».
Після пересадки Валерія наново вчилася ходити.
«Я стала сама собі донор. Виходить, хімією сім днів ми знищуємо весь кістковий мозок, щоб заселити новий. Його заселяли шляхом крапельниці. Відчувала пересадку звісно дуже цікаво, це відчуття томатного соку в роті з якимось часником. Це тривало близько години».
Пересадку кісткового мозку зробили 29 травня 2025 року, 9 червня Валерія змогла потрапити додому.
«І 10-го червня річниця рака, день народження у тата. Я вдома. І все добре. Зробили пересадку, у мене має бути ремісія, але так, як у мене стався рецидив під час лікування, мені сказали, що я в зоні високого ризику. І тому мені треба робити ще терапію. З червня 2025 року я кожні три тижні йду в онкоцентр на крапельницю».
Нині Валерія продовжує боротьбу з недугом та не любить, коли кажуть, що все буде добре.
«От якщо у вас онкохвора людина є, не кажіть, що все буде добре. Не треба. Все буде так, як має бути. Все стається так, як має бути».
А ще — працює над проєктом, який розкаже іншим про її шлях боротьби довжиною в понад півтора року.
