«Мамо, а ти правда повернешся… з війни… живою?»

У мирному житті моя героїня (у всіх сенсах) працювала медичною сестрою оперативного відділу Черкаського клінічного центру. Буквально з перших днів повномасштабного вторгнення мотивовано приєдналась до лав добровольців ЗСУ. Пройшла нелегкі випробування. Разом із побратимами воювала в найгарячіших точках та на лінії зіткнення. У її свідомості назавжди викарбувались вибухами емоції про запеклі бої в Бахмуті та Авдіївці. Нагороджена медаллю “За бездоганну медичну службу”, орденом Княгині Ольги III ступеня,“Золотим Хрестом“ та “Хрестом хоробрих “ від легендарного генерала Валерія Залужного. Нині — сержант, бойова медикиня, яка в новому своєму воєнному житті продовжує дотримуватись всіх професійних, людських та Божих заповідей.

На інтерв’ю з Юлією ми майже не маємо часу. Бо моя співрозмовниця — щойно з передової і має буквально за кілька відведених їй годин побачитись із колегами з клінічного онкоцентру, домовитись про медикаменти, взяти необхідне з собою на передову. А ще встигнути нашвидкоруч попоїсти гарячої, домашньої їжі, що приготували спеціально до її приїзду колеги по колишній мирній роботі. Найголовніше — у неї буде лише миттєвість на побачення з головними чоловіками в житті — коханим та сином. І цей факт змушує мене скоротити список підготовлених запитань.

Умовляю Юлію не зважати на те, що вона має їсти, у той час, як я фіксуватиму необхідне на диктофон. На знак солідарності, сьорбаю й собі каву…

Юлія Анатоліївна при такому “біглому” знайомстві видається мені звичайною черкаською жіночкою, теплою, привітною та доволі простою у спілкуванні. Але те, що переді мною мужня військова, яка разом із побратимами пройшла крізь пекло війни, видають точні, наче точені, фрази у її розповіді, така сама чітка говірка й очі… у глибині яких відображається все — і біль, і радість, і надія, і материнська теплота, яку не зможе випалити воєнна дійсність.

Раніше Юлія працювала медичною сестрою в Черкаському клінічному онкологічному центрі в xірургічному відділенні. Трохи згодом перейшла до оперативного відділу. Дивно, але на початку трудової діяльності робота ця їй не дуже подобалась. Зізнається — роздивилась та прикипіла душею.

— Це цікава робота, коли потрібно вміти комунікувати з персоналом та колегами. Розбиратись фахово в бухгалтерії. Звісно, що уваги та теплого спілкування потребують пацієнти, — згадує вона.

А в нашій розмові ми впритул підходимо до того моменту, коли в перші дні повномасштабного вторгнення Юлія вирішує піти на фронт.

— Я розуміла, що медики будуть вкрай потрібні. Будь-яка б війна не була, з огляду на історію (Перша світова, Друга світова війни, “новітні”) медики завжди в пріоритеті, як і військові. Але, якщо медика раптом вбивають, починається депресія, паніка серед військових. Насправді мені було дуже тяжко прийняти це рішення. По-перше, у мене є маленька дитина, яка потребує материнського піклування. Звісно, розлучатись із нею за таких обставин було боляче. Але ж я — фаховий медик. По-друге, були в нашій родині такі обставини, через які мій чоловік не може піти воювати. Тож для нього погодитись із моїм рішенням та залишитись самому з дитиною також було вкрай тяжко. Але я розуміла, що маю наважитись. Адже все одно так мало трапитись зі мною рано чи пізно.

  Маємо усвідомити − урешті воюватимемо всі

Юлія переконана в тому, що принаймні всі ті, хто хоче й може захищати майбутнє своє та своїх близьких, своєї країни, поповнять українське військо. Вибору ворог нам не дає. І з огляду на ті звірства, що нелюди творять на нашій землі, давно зрозумілим є їхній намір — знищити Україну як країну та винищити у найжорстокіший спосіб українців.

— Я можу… і водночас категорично не можу зрозуміти тих людей, які ухиляються за певних причин від мобілізації. Тому що, якщо орки зайдуть у будь-яке умовно тилове місто, вони нікого не будуть щадити. Це ми вже добре побачили на прикладі інших міст, куди зайшли “асвабадітелі“. Чи нам потрібні ще якісь приклади й докази того, що нас, українців, залишать у живих і не вивезуть до сибірських концтаборів?! Що нас не винищать до коріння?! Як це вже не одноразово відбувалось у нашій історії? — риторично запитує вона. — Інша справа, коли ти хворий і фізично не можеш бути у війську. Однак, у мене є купа знайомих із дуже тяжкими діагнозами, які добровільно долучились до лав ЗСУ… Інші відмовляються воювати в силу своїх релігійних переконань. Але ці люди в переважній більшості допомагають військовим та військовим медикам, зокрема. Такі люди дзвонять до мене й питають, чим можуть допомогти. А мені завжди потрібно все й дуже багато — ті ж самі перев’язувальні матеріали, добротні пластирі, катетери, протишокові та знеболювальні… На початку війни ми дуже потребували якісних турнікетів. Потреба в них є завжди… Телефонували знайомі, які виїхали закордон, зокрема, до Америки, і також запитували про наявні потреби. Як я раділа надісланому ними контейнеру з-за океану, повному перев’зувальних засобів та турнікетів високої якості! Усе це відправила на передову хлопцям. На той час особливої потреби тримати весь той подарований скарб “біля себе” не було. Я залишила собі лише п’ять турнікетів.

Для Юлії ці дві частинки колишнього й нинішнього буття є нероз’ємними та пов’язаними емоційно.

Юлія вважає, що коли командування розуміє це, то воно робить усе можливе, аби бійці знаходились у боєздатному стані. А одним із факторів боєздатності є можливість бачитись зі своїми рідними. Юлія порівнює це, медичною мовою, із рятівним щепленням.

— Ти приїздиш до свого міста, бачиш рідні до болю обличчя, поринаєш на якісь митті в цивільне життя. Це так важливо, аби не відчувати невідворотної відрізаності нехай й від відносно мирного та порівняно спокійного цивільного життя. Керівництво враховує ці речі й робить усе можливе, щоб бодай на декілька днів відпустити на побачення з рідними. Для сім’ї, яка чекає своїх військових, це також є великою підтримкою, — розповідає військова і додає таке, від чого клубок у горлі ще довго не відпускає. — Якось, коли мені випало щастя побути вдома відносно довго, малий, спостерігаючи, як мати знову збирається на війну, лише вимовив: “Мамо, а давай ти будеш приїздити частіше, але ненадовго“. Я ж звісно зацікавилась — чому так? На що отримала відповідь: “Щоб я не так звикав до тебе і щоб мені не так боляче було з тобою розлучатись знову“. Вони приїздили з татом, коли мене вже призвали і я мала відправитись до Дніпра. Тож рідні приїхали до Львову.

Я надзвичайно хвилювалась перед цим особливим побаченням. Боялась, аби самій не плакати і щоб не заплакав син. А він виявився сильним. Зрозумів, що при мамі не бажано розкисати. При мені тоді син не проявляв своїх почуттів. Здавалось, заховав їх десь далеко-далеко. І вже коли вони з татом повертались додому в Черкаси, чоловік побачив, як на верхній полиці купейного місця здригаються плечики нашого сина. Дитина забилась впритул до стіни, щоб ніхто не побачив його чоловічих сліз… Коли ми зараз бачимось, він дивиться мені в очі й прискіпливо випитує: “Мамо, ти ж повернешся… живою?“

Перший військовий позивний Юлії — “Адвокат”. Він “причепився” до медикині й тримався майже рік, коли якогось разу заступилася за свого колегу. Тоді суворий командир зауважив, мовляв: “Ти що — її адвокат?”

Інший позивний вона отримала в цій самій частині. Під час важких — емоційно та фізично, чергувань у реанімаційному потязі. Тут поряд із пораненими медики проводили по 18 годин. Крутились, не маючи часу на власні потреби.

Там їй сказали, що вона літає, як та бджілка. Так відтоді й носить цей почесний позивний-талісман “Бджілка“. Із ним вона й прийшла нести службу після заявки та необхідної перевірки в Третю штурмову бригаду. Ту саму, про яку складають легенди. Ця бригада завжди знаходиться там, де найгарячіші точки. Там і є вона зі своєю командою професійних медиків.

— Бахмут врізався в єство й ніколи вже не зітреться в пам’яті. Дізналась, що іду на Авдіївку. Мої друзі- побратими сказали тоді, що тепер пекельний Бахмут буде здаватись прогулянкою. Із ким би я потім не спілкувалась, усі говорили те саме, що Бахмут — то було важко… але Авдіївка… — продовжила свою розповідь Юлія. — Судилось побачити й відчути її кожним нервом.

Під час оборони Авдіївки бойова медикиня разом із колегами продовжувала виконувати заповіді медика і рятувала життя.

— Над нами постійно літали ворожі дрони, були приходи керованих авіабомб (КАБ), мінометні обстріли. Особливо в останні до відходу військ чотири-п’ять днів. Роботи було багато… Пам’ятаю, до нас дивом пробився репортер. Я якраз заварила собі трохи чаю з останніх наших резервів води. Решта мала залишитись для поранених. Так, орки зіпсували мій чай, бо чашка була повна штукатурки, що насипалася зверху укриття. Усі, хто бачив потім відео, чомусь вирішили, що я собі такої кави ”з молоком“ заварила, — із посмішкою поділилась Юлія. — Хлопців ми вивозили переважно в темний час. Удень — у крайніх випадках, коли потрібно було витягувати їх із лап смерті. Стабпункт влаштували на заводі коксохім, бо над нами постійно чатували дрони й не можна було ризикувати людьми. Якось подзвонив командир одного із взводів і повідомив, що через приблизно тридцять хвилин мають доставити тяжко пораненого бійця. У нього були турнікети на обох нижніх і на верхніх кінцівках.

Минуло сорок хвилин чекання — немає, півтори години — немає. Коли ж з’ясувалось, що за евакуаційною групою полює дрон і вона намагається пробратись на більш-менш безпечне місце таким чином, щоб не видати місце дислокації нас, медиків.

Коли врешті привезли того хлопця, ми отримавши дозвіл начмеда прийняли непросте рішення зняти турнікети. Адже військовий пробув у них довгих чотири години. Коли його принесли, він був у снігу (“на вулиці” йшов мокрий сніг ), місцями мокрий одяг уже замерз і покрився льодом. Боєць був обмерзлим… Кінцівки були холоднющі. Але це був один із обнадійливих плюсів. Отримала дозвіл від начмеда: “Бджілка працюй !“. Усе у того хлопця добре — ані нирки, ані серце не постраждали.

Наш начмед — насправді чудова людина, і крутий медик. У разі надскладних випадків можемо розраховувати на його слушну пораду, як по роботі, так і в повсякденному житті. Він завжди в першу чергу думає та проявляє турботу про нашу команду. Це великий плюс. На жаль, не у всіх є такі командири.
 

 

Юлія й досі не може визначити для себе, як працює її внутрішня мобілізація. Але чітко знає, що бажання допомагати, витягувати життя — перебиває всі інші емоції.

— Істерик собі не дозволяємо, хоча інколи буває дуже страшно. А ще є серед нас багато таких людей, які щиро моляться. І молитва вона в тих нелюдських обставинах є надзвичайною сильною підтримкою. Дуже часто на війні молитва творить дива. Я — віруюча людина. І мене часом напівжартома запитують побратими: “Бджілка”, скільки в тебе буде життів?“. Бо були такі випадки, коли смерть мені здавалась неминучою. І за якусь долю секунди все змінювалось. Бахмут … Один із таких випадків трапився там, коли поряд із нашим розташуванням знаходилось ще одне приміщення. І в нього орки постійно гатили. А там знаходились наші хлопці-сміжники. Під час одного з прильотів їх завалило в тому підвалі. Тоді мій напарник першим побіг до того завалу. Частина ж наших хлопців знаходились на вулиці, впритул до стіни. У цей самий час рашисти не припиняли вогонь. Було нас десять чоловік, що намагались визволити наших із-під завалу. При цьому ймовірність нового обвалу була дуже великою. Але ж ті, хто залишався у пастці й отримав поранення, потребували негайної медичної допомоги. Їм у щілини завалу ми передавали знеболювальне, кровозупинні та антишокові препарати, радили як це все застосовувати.

Був випадок, коли прилетів КАБ. Тоді я отримала поранення, але залишилась живою. Це було під Бахмутом.

Інший випадоок, коли медики мали виїхати на позиції й організовувати безпосередньо на місці невеличкий стабілізаційний пункт. І тут по рації чуємо про відбій… Дізнаємось, цих хлопців не має в живих. Усі, хто був у тій машині, в яку мали сісти, у живих не залишилися.
 

— Мені справді подобається моя робота. Навіть за таких умов. І я відчуваю, що там, на передовій потрібна. Приємно, коли тобі, наприклад, телефонують твої колеги по евакуаційному потягу й говорять: “Бджілко”, ми перевозили сьогодні твоїх хлопців, яким ти надавала допомогу. Вони готові тобі руки цілувати. І хочуть зустрітись із тобою, як пощастить“. Що ще потрібно для радості на війні? Та й не потрібно, щоб ті руки цілували… Але цінним є те, коли розумієш, що зробив свою роботу якісно. Хлопці живі, можуть побачити своїх діточок, дружин, стареньких батьків. Це багато чого коштує, — розмірковує Юлія.
 

На думку моєї героїні, людина, яка знаходиться на передовій, “на нулі”, і позбавлена страху, є дуже небезпечною насправді. Страх — це захист, цілком природне відчуття, у тих нелюдських умовах.

— Якщо людина зовсім не має страху, може наробити багато непоправних помилок, які нашкодять урешті іншим. Мова тут про страх, який не є паралізуючим, — міркує жінка.

 

— Коли сидиш “на нулі”, маєш єдине бажання – вижити й повернутися. Щоб по максимуму використати свій ресурс, знання та вміння. Бо ти є потрібним і не маєш права гинути, — ділиться відчуттями Юлія.

— Коли ти приїздиш у тил, найбільша мрія якомога довше бути зі своїми рідними. Я обожнюю гуляти з сином. Ми це робимо за можливості постійно й за будь-якої погоди. Ми спілкуємось та обмінюємось думками. І в такі щасливі моменти є велике бажання, щоб ця клята війна скінчилася. Щоб ми перемогли. І щоб збереглися життя наших захисників та захисниць. Щоб кожна родина дочекалася своїх. До речі, якщо в цивільному житті ти можеш дозволити собі щось планувати, то в армії — ні. Бо це просто безглуздо! Недарма ж кажуть, якщо хочеш насмішити Бога, розкажи йому про свої плани.  

У школі Юлія займалась стрільбою у гуртку. За спогадами, десь приблизно два роки. Знає як скласти-розкласти та за необхідності почистити зброю. Тому з нею — майже “на ти”. Звісно, що на війні все інакше, тому довелося ще вчитись. Бойова медикиня може замінити бійця. Тобто, після отриманих на спеціальних навчаннях необхідних навичок, вона є повноцінною бойовою одиницею, що здатна бити по ворогу.  
 

На завершення інтерв’ю, запитую про те, як черкаські медичні заклади підтримують своїх колег, які нині воюють в ЗСУ. Юлія засвідчує, насправді, така допомога є постійною і насправді суттєво великою. За її словами, черкаські медики, зокрема, Черкаського обласного клінічного онкоцентру, намагаються підтримати своїх колег медикаментами для потреб їхньої частини та якісним військовим спорядженням. Окрім того, постійно донатять та збирають кошти на все те, що необхідно військовим нині. Цю увагу називає безцінною. Юлія розповіла, якою великою підтримкою для її підрозділу було отримання портативного апарату УЗД. Це — врятовані життя наших оборонців. — Без пафосу та високих слів, але самі медики, керівники лікарень роблять усе можливе, аби допомоги бойовим медикам на передовій. Я безмежно вдячна своїм колегам, колегам із інших медичних закладів та керівникові Черкаського клінічного онкологічного центру Віктору Парамонову за розуміння і за системну дієву підтримку ЗСУ. Там, на фронті, я відчуваю, що в мене є надійний тил у Черкасах. Моя сім’я і моя велика медична родина.

Тетяна Євген’єва

Джерело: novadoba.com.ua
© novadoba.com.ua