Діагноз «онкологія» – це не кінець світу

Діагноз «онкологія» – це не кінець світу
Черкасець Владислав Крамар любить фотографувати, а також мріє розпочати власний бізнес. У 21 рік хлопець намагається шукати у всьому позитив, оскільки пережив онкологію.

«Батьки дуже обмежували в знанні про те, чим я хворію»
У мене не було мрії стати кимось конкретним. У дитинстві я думав, що працюватиму директором або кимось у банківській сфері, бо мені дуже подобалася математика. Зараз у пріоритеті відкрити свій бізнес, але якесь певне спрямування ще не обрав. Думаю, що варто не планувати, а жити кожним днем, оскільки ніколи не знаєш, що може статися.

У випускному класі почав готуватися до ЗНО. Дуже нервував та хвилювався перед вступними іспитами. Якось з’явився головний біль, батьки почали підозрювати, що щось із здоров’ям. Думали, це стрес, але коли на випускному біль продовжився, ми вирішили звернутися до лікаря.

У лікарні мені призначили заспокійливі. Проте біль не проходив, а потім з’явилася ще й температура. У мене хрещений працює в черкаській поліклініці й через нього попросили, щоб нас повноцінно обстежили й визначили реальну причину погіршення самопочуття. Коли здали аналіз крові, стало все зрозуміло. У той день я залишився в лікарні.

Батьки дуже обмежували в знанні про те, чим я хворію. Намагалися захистити від цього, бо тоді мені було 17 років. Здогадався про діагноз я вже наприкінці лікування. У медичного персоналу неодноразово цікавився, проте відповіді не чув. Лікарка якось сказала, що розкаже, лише коли я вилікуюся, а поки мені це не треба. Колись прямо запитав у мами чи в мене не рак, то вона перевела тему.

«Період очікування»
Моє лікування можна поділити на два етапи: у лікарні й вдома. Для того, щоб вилікувати рак крові, необхідно десь п’ять років: один з них потрібно провести в лікарні, ще один вдома, а три наступних триває відновлення організму та очікування, що хвороба не повернеться.

Спочатку я рахував дні. Мене не пригнічувало місце, де я перебував, постійні уколи, скоріше, турбував період очікування. Перед хворобою я жив дуже динамічно. Багато чим цікавився, рідко, коли сидів удома, а в лікарні не можна було кудись виходити.

Так, до нас приходили волонтери, різні представники релігійних спільнот, вони влаштовували активності, ставили театральні сценки, разом з нами робили поробки. Ближче до зими дарували подарунки, приділяли багато увагу. Проте мене всі ці веселощі не цікавили, бо я чекав завершення терміну лікування. Чим далі йшов час, тим більше нічого не хотілося. Хоча іноді я виявляв інтерес до забав, які організовували.

Волонтери, психолог зі мною розмовляли, але мені не хотілося сприймати серйозно розмову. Казали, що все одно доведеться почекати, поки одужаю, але я намагався сам прийняти це і перебороти. Хоча медсестри не давали шансу засумувати. Про те, у зв’язку з тим, що мою хворобу лікують гормонами, перебував у дуже «подавленому» настрої. У мене був слабкий імунітет, тому більшість часу я спав. Сон був місцем, в якому я міг робити все, що захочу. Там керувала моя фантазія і цим я рятувався.

Найбільше зі мною часу проводила мама. Я бачив, як їй важко, тому хотів якнайшвидше вийти з лікарні не заради себе, а щоб вона не хвилювалася. Мені не приємно було, що рідні через хворобу постраждали. На період лікування можна було змінювати батьків. Я дуже радів, коли приходила сестра, оскільки мама мала хоч трошки часу перепочити вдома.

Лікувався я в Черкаському обласному онкологічному диспансері в дитячому відділенні. Було дуже важко морально перебувати там. Проте чи мені пощастило, чи там дуже добре підібраний персонал, який по-хорошому ставиться до пацієнтів, підтримує, турбується про кожного. Щодень вони давали таку невелику, але важливу радість.

«Зараз я намагаюся в усьому бачити позитив»
Дружбу з іншими хворими я не заводив. Через підлітковий вік у мене не було бажання навіть знайомитися. Я не цурався інших дітей, але не розумів, для чого це. Пам’ятаю, двоє хлопчиків виявили ініціативу познайомитися. А я, коли прийшов лише в лікарню, був дуже сумний. Тоді один із них запропонував мені розважитися. Він щиро говорив і посміхався. А я не розумів, звідки в нього ця радість.

Він радів, бо в нього лікування закінчувалося, посміхався, бо йому не починати все спочатку. Щоправда, він потім повернувся на лікування знову. Стався рецидив. Але він продовжував перебувати в позитивному настрої і саме це навчило мене цінувати дрібниці. Зараз я намагаюся в усьому бачити позитив. Навіть у лікарні: прийшла якась медсестра, розповіла цікаву історію чи радісну новину, і мені вже добре. До слова, хлопчик потім теж вилікувався.

У лікарні ти проживаєш один і той самий день дуже багато раз. Дуже важко морально. Пам’ятаю, коли лікар-куратор мене оглянув і сказав, що я можу поїхати додому. Я пережив емоційне піднесення. Ми тоді вдвох розплакалися.

Серед радісних моментів із періоду лікування був випадок, коли мені купили домашню тварину, про яку мріяв. Спочатку боялися, що я сильно хвилюватимуся через втрату, тому думали придбати когось непримхливого: рибок чи черепашку. Якось я побачив тхора і «загорівся» ним. Після лікарні батькам потрібно було поїхати до столиці, відвезти для остаточної перевірки аналізи. І вони сказали, що заберуть і привезуть мені тваринку. Це було дуже неочікувано, але саме цей яскравий момент я найбільше запам’ятав.

До мене також у гості приходили друзі, ми проводили разом час. Але навіть вдома період очікування продовжився. Мене це пригнічувало, бо все настільки плавно відбувалося і вже не помічаєш, як ситуація починає діяти на тебе та тиснути. Мені не хотілося нічого, дуже сумував. На це вплинуло і те, що через сильні ліки організм отруївся, тому постійно нудило.

Нашу родину багато хто підтримував. Ми намагалися нікому не розповідали, але за рахунок того, що в нас велике коло спілкування, телефонували звідусіль: друзі з Німеччини, Туреччини, одногрупники сестри, мамині знайомі. Проте ми зрозуміли, що потрібно абстрагуватися від усього і вирішити цю проблему в межах родини.

Хвороба «загартувала» мій характер
Під час лікування зміцнився мій характер та змінилися життєві позиції. Якщо я раніше був замкнутий, не хотів нічого, засмучувався, коли щось не виходило, то зараз я простіше дивлюся на все. День прожив і мені вже радісно. Є цілі, до яких я плавно йду, але не відштовхую на шляху все від себе. Намагаюся жити теперішнім та особливо нічого не планувати. Хвороба «загартувала» мій характер. Я вже нікому не дам себе образити. У школі однокласники іноді насміхалися, знущалися, казали що я не такий, як усі, бо спілкуюся більше з дівчатами. Тоді я боявся і не міг дати відсіч, але зараз усе змінилися. Ніхто не має права мене ображати, якось псувати життя. Я буду стояти проти ворога до кінця, бо прийшло усвідомлення того, що в мене життя одне і я маю «вижати» максимум.

Діагноз «онкологія» – це не кінець світу. Люди одужують. Я радий тому, що коли я потрапив у лікарню, був молодий, не усвідомлював, що відбувається. Під кінець лікування, я зрозумів, що був на межі.

Мій лікар-куратор казав, що якщо ти будеш позитивно налаштований, точно вилікуєшся. Під час спілкування із знайомими, я намагаюся посміхатися, щоб вони не думали, що може мені погано. Коли хтось посміхається у відповідь – стає приємніше. Найголовніше морально налаштуватися, що ти все зможеш подолати, навіть якщо будуть якісь проблеми чи ускладнення. Зараз бувають моменти, коли не все так, як хочеться, але я не даю приводів себе жаліти.

Матеріал підготувала кореспондентка інформаційного агентства «Нова Доба» Дар`я Роженкова. Проєкт «Сильні: відверті історії людей, які перемогли онкологію» реалізовано за сприяння кафедри журналістики, реклами та PR-технологій ЧНУ ім. Б. Хмельницького

https://novadoba.com.ua/62386-diagnoz-onkologiya-ce-ne-kinec-svitu.html