Як вижити серед смерті, або Історії перемоги над раком під кулями росіян

 

Півтора року тому життя всіх українців розділилося на до і після. Наш світ змінився за одну ніч, і він вже ніколи не буде таким, як раніше. Ніхто не сумнівається: наш мужній народ здобуде перемогу і в цій війні. Ми відбудуємо зруйноване і створимо нове, та все ж є багато чого, що ми не зможемо повернути, якщо не боротимемося за нього прямо тут і зараз. Якнайкраще це розуміють медики КНП «Клінічний центр онкології, гематології, трансплантології та паліативної допомоги ЧОР». Вони щодня віддають всі сили порятунку людей, які борються з онкологічними захворюваннями – ворогом не менш підступним і жорстоким, ніж терористична армія російської федерації. Та є серед їхніх пацієнтів особливі випадки. Це люди, яким випало потрапити в район бойових дій обох нападників одночасно. Вони продовжили боротьбу із раком під обстрілами російських бойовиків. І вистояли. Лікарі знають сотні таких історій життя серед виру смерті. Ми ж зупинимось на трьох із них.

 

Історія перша. Втрачене і відвойоване життя

Для Любові Іванівни важка боротьба зі смертельним ворогом розпочалася 2015 року у Херсоні. Жінка витратили багато часу і зусиль на лікування. Місцеві лікарі фахово допомагали в цій боротьбі. Це тривало до початку повномасштабного вторгнення. У березні 2022 року російські війська вломилися в Херсон і нормальне життя в місті обірвалося. Жінка втратила можливість отримувати лікування. На фоні нервової напруги та терору, який чинили окупанти, хвороба загострилась. Було потрібне термінове втручання лікарів. А їх якраз і не було. Хворій вдалося зв’язатися зі знайомим лікарем- гематологом, яка й допомогла знайти медичну допомогу за межами окупованої території.

– Мені пропонували виїхати в Миколаївську область, але ви ж пам’ятаєте ті події? Миколаїв тримався міцно, та там була дуже важка ситуація. Я б просто не пережила нової напруги, – розповідає пацієнтка «Клінічного центру онкології, гематології, трансплантології та паліативної допомоги ЧОР» з Херсона Любов Ніконова. – На щастя, в Черкаській області в мене живе племінниця. Тож, ця місцевість нам не чужа. І я вирішила звернутись до Черкаського онкоцентру. Сьогодні бачу, що це було правильне рішення. Тут дуже уважний персонал, професійні лікарі. Вони мене просто поставили на ноги. І добилися того, щоб все моє лікування було здійснено за державний кошт. На жаль, переживання, пов’язані з війною, таки лишили слід у моєму житті. Він проявився в розвитку ще однієї патології. Під час ретельного обстеження в Черкасах в мене виявили злоякісну пухлину молочної залози. 1 травня пройшла операція. Зараз почуваюся набагато краще, ніж навіть до подій, які змусили мене залишити рідний дім. Набрала вагу, можу спокійно дихати, ходити. Для мене це велике щастя.

Завдяки проявленим надлюдським зусиллям у ході контрнаступу на Півдні наші захисники змогли вибити ворога з Херсона. Місто було звільнено 11 листопада минулого року. Та жінка ще не ризикує повертатися додому. Життя у фронтовій зоні надто складне для хворої. Вона вірить, що найближчим часом ЗСУ відкинуть загарбників подалі від її дому, і тоді вона зможе повернутися в свою затишну квартиру.

Від автора: Більш детально про відчуття людей, які пережили окупацію Херсона, можна дізнатися з відвертої розповіді героїні ще однієї історії на нашому сайті за цією адресою: https://novadoba.com.ua/405667-pereselenka-iz-hersona-rozpovila-yak-zhyla-dva-misyatsi-v-okupatsiyi.html

Історія друга. Молодий, але завзятий

Історія Стефана Озарко одна з найтрагічніших серед тих, які ми наводимо. Хоча б тому, що хлопцеві ледве виповнилося 19 років. Та хворіти на онкологічне захворювання він почав значно раніше. До найтрагічнішого в історії сучасної України 24 лютого хлопець боровся з раком вже два роки.

– Перші симптоми важкої хвороби з’явилися відразу на початку Нового 2020 року. Після свят відчув постійний біль у спині. Подумав навіть, що просто десь потягнув, адже відзначали новорічні свята з друзями активно. Потім раптом піднялася температура. І відразу майже до 40. Збити вдома не змогли. Це злякало ще більше, – розповідає пацієнт «Клінічного центру онкології, гематології, трансплантології та паліативної допомоги ЧОР» з села Великі Копані Олешківського району Херсонської області Стефан Озарко. – Поїхали в лікарню, там я здав аналізи. Сказали, що в мене недостатньо цукру в крові. Ми не зовсім розуміли, що це значить, тому поїхати в іншу лікарню. Там теж взяли аналізи. Виявилося, що в мене лейкемія. Зрозуміло, що в нашому селі і навіть районі таке лікувати не могли. Мене перевели до Києва. Там я отримав п’ять хіміотерапій. Мені зробили пересадку кісткового мозку від брата. Потім мені виповнилося 18, гостра стадія хвороби відступила, і мене перевели в Черкаси. Тут постійно не лежав. Періодично приїжджав з дому на обстеження та лікування. Так і було в кінці лютого 2022 року. Я приїхав у Черкаси 23-го для проведення додаткового переливання крові. 24-го мені зателефонувала мама. «Синочок, каже, в наш дім прийшла війна!» Я відповідаю: «Мамо, я знаю, вся Україна у стані війни.» А вона: «Ні, ти не зрозумів – вони прямо зараз входять в наше село. Якщо можеш залишиться там – не вертайся».

Але він повернувся. Адже вдома лишалися мама та 14-річний брат, яких незважаючи на хворобу хотів захистити. Наступ був швидкий. Стримати озброєну важкою технікою московську орду на той час ЗСУ не змогли. Село опинилося в окупації. Разом із хворим хлопцем та його рідними. Про те, як виживали в тих умовах дуже згадувати юнак не хоче. Лише каже, що настав такий момент, коли більше лишатися не було сил. Вибратися з тимчасово окупованої території вдалося завдяки відважності українських волонтерів. Вдалося знайти прихисток на Черкащині, в односельців, які встигли виїхати і оселитися тут до нападу російської федерації. На жаль, повертатися хлопцеві наразі нікуди, адже село розміщується за 30 кілометрів від Херсона – в глиб окупованої території. Більше того, за даними розвідки, воно стало військовою базою для окремої гвардійської бригади армії рф.

Та Стефан не втрачає надію на те, що сили оборони України виженуть загарбників з його рідного села і він знову зможе прогулятися вуличками, на яких проходило його дитинство. Більше того, він не просто очікує, а докладає всіх зусиль, щоб цей день настав швидше. Завдяки спільним зусиллям медиків Черкаського онкоцентру, дисциплінованості у виконанні рекомендацій та волі до життя пацієнта зараз хвороба в хлопця перейшла в стан ремісії. Згідно з українським законодавством загроза рецидиву онкозахворювання не дозволяє хлопцю стати до зброї, та він знайшов інший спосіб бути корисним своїй країні. Стефан Озарко подав документи на вступ до Черкаського національного університету і планує стати професійним психологом, щоб допомагати людям, які так, як і він сам, постраждали від війни.

Історія третя. Незламна, як сталь Азова

Ім’я героїні третьої історії ми називати не будемо. І річ навіть не в етичних міркуваннях, а тому, що зараз вона живе в Маріуполі. Так, саме в тому. І зайвий розголос про історію її особистої перемоги може їй нашкодити. Хоча, варто зазначити, особисто пані дозволила оприлюднювати і її фото, і її прізвище та ім’я.

 

– Отже ви з Маріуполя. А зараз в Черкасах. Приїхали сюди і найближчим часом повернетесь знову на підконтрольну ворогу територію. Як це взагалі можливо?

– Якщо є необхідність, то можливо все. З окупованого Маріуполя їду в росію, звідти – в Європу, потім знову в Україну, вже нашу. Назад так само, але в зворотному порядку. Кожен раз проїжджаю майже 5 тисяч кілометрів лише в один бік. На це йде 3-4 доби самої дороги, а якщо враховувати ще й різні затримки на кордонах та фільтраційні заходи на окупованих територіях, то доходить і до 15 діб.

– А чому так? Невже не можна знайти лікувальний заклад ближче?

– Не можна. Я мала можливість порівнювати лікування в різних закладах. Альтернативи Черкаському онкоцентру особисто для себе я не бачу. Лише тут змогли добитися позитивного прогресу в моєму захворюванні. Мені це подобається і підходить, і нічого іншого я не хочу. Ну і крім того, таких добрих і водночас професійних лікарів як тут, я зустрічала лише в Донецьку до війни, а такого медичного закладу, як у Черкасах, взагалі ніде більше не бачила. Тут надзвичайно ретельно ставляться до всього і створюють особливу атмосферу для пацієнта. Але давайте, мабуть, почнемо спочатку?

– Так, звісно. Розкажіть про себе

– Я народилася, виросла, живу і впевнена, що й завершу своє життя в Маріуполі. Українському. Бо для мене він таким був і буде. Боротьбу зі своєю хворобою веду з 2012 року. У мене мієлома. 97 % стовбурових клітин пошкоджено. Крім цього була пухлина в голові. Шукала багато різних способів і лікувальних закладів. Зрештою опинилася аж в москві. На той час, нагадаю, ми були в стані миру з росіянами. Потрапила в клініку при Головному військовому клінічному госпіталі імені Бурденка. Там мене обстежили і оперувати відмовилися. Поставили діагноз лімфолейкоз. Рідні зв’язалися зі спеціалістами в Ізраїлі. Вони взялися вилікувати, але поставили умову: з собою потрібно мати не менше 100 тисяч євро. Таких грошей, звісно, мені назбирати не вдалося.

– І ви повернулися додому?

– Так. Але хвороба прогресувала і мене поклали в лікарню в Донецьку. Там діагноз підтвердили і взялися лікувати. Провели дві трансплантації. Я отримала 30 «хімій». Це не давало лікувальних результатів, але утримало хворобу від прогресування. Так тривало до початку гібридної форми війни, з якої росія почала вторгнення. У 2015-му було вже дуже важко і завідуюча мого відділення вирішила виїжджати з Донецька, а я не хотіла продовжувати лікування без неї. Ми разом по інтернету знайшли відповідний заклад в Черкасах і вирушили в подорож. Скажу відверто, це було зробити не просто. Не ходили ні потяги, ні автобуси. Добиратися доводилося непростими шляхами. Але ми справились. Зрештою завідуюча опинилася в Києві, де зараз працює в одному із відомих медичних закладів. Я ж із 29 березня 2015 року є пацієнткою Черкаського диспансеру.

– Повернемось до початку нашої розмови. Ви отримуєте лікування в Черкасах, але живете в Маріуполі. Якщо для вас нема альтернативи Черкасам, то може зараз не варто повертатись додому?

– По-перше, там у мене мама. Бойові дії в місті спричинили їй важку травму. Життя лікарі врятували, але були змушені видалити шлунок. Я з нею проживаю і доглядаю. А по-друге, це моє місто. Чому я маю його залишати? Хай забираються ті, які прийшли в мій дім зі зброєю.

– Як же ви виживаєте серед них?

– Працюю. Клею шпалери, шпаклюю, фарбую. Працюю не на них, звісно, а на людей, які живуть в зруйнованих будинках. Повірте, в нас зараз в місті є що ремонтувати і фарбувати. Хоча з моєю хворобою в Україні я мала першу групу інвалідності. Росіяни мене «вилікували». Зібрали комісію, вона вирішила, що я ще можу працювати, і дали другу групу. Звісно ж, зменшили виплати. Тому доводиться підпрацьовувати. Але я не звикла жалітися. І боятися нікого не збираюсь.

– Ви по життю – борець. Це відчувається в кожному слові нашої розмови. Скажіть, звідки берете сили витримувати і складнощі життя в окупації, і таку нелегку хворобу?

– Я ж з Маріуполя (посміхається). А в нас є приказка: смерть – це гідний суперник. Це значить, що її потрібно не боятися, а поважати і вивчати. Прораховувати, звідки і як вона може нанести удар. І бити у відповідь. Боротися для того, щоб жити. У Черкасах в онкоцентрі на стіні одного з поверхів побачила вивіску «Рак – це не вирок». Я кілька разів навмисне приходила дивитись на неї. Це ж та сама приказка, яку я вам сказала, тільки в медичній формі. Це сильно. Це по-нашому. Це по-українськи. І тільки там ми й маємо жити.

Від автора: Більше історій про те, як зараз живуть українці в окупованому місті-фортеці Маріуполі, можна дізнатися з відвертої розповіді героїні ще однієї історії на нашому сайті за цією адресою: https://novadoba.com.ua/393351-vela-shhodennyk-zhytelka-mariupolya-yakij-udalosya-vyyihaty-v-cherkasy-rozpovila-pro-zhyttya-pid-obstrilamy.html

 

Життя завжди перемагає смерть. Скільки б не доводив ворог зворотнє, та прийде час, коли нога останнього окупанта України забереться з нашої землі. Тоді ми зможемо остаточно підрахувати всі втрати, витерти всі сльози і відновити все, що було зруйновано. Та поки Україна б’ється, б’ються і серця в грудях її героїв. Не всі з них сьогодні носять камуфляж, дехто одягнений в білий халат лікаря, а хтось просто в одяг пацієнта. Та від цього вклад кожного у силу духу нашої нації не стає меншим. Історії людей, які змогли здолати нездоланне, їхня сила волі і налаштування на боротьбу до повної перемоги, додають сили всім нам і надихають кожного на особливі звершення там, де йому випало тримати стрій. Україна переможе, бо українці – то нація борців, які долають навіть смертельні хвороби.

 

Над матеріалом працювали Владислав Бедринець, Тетяна Очеретяна. «Нова Доба»