24 лютого. Чотири роки.

Чотири роки відтоді, як тиша розірвалася вибухами, а слова «повномасштабне вторгнення» стали нашою щоденною реальністю. Чотири роки від початку відкритої війни, яку Росія розв’язала проти України — війни, що насправді триває з 2014-го.

Це роки втрат. Імен, які болять. Обіймів, що не відбулися. Дітей, які подорослішали занадто рано.

Це роки люті і великої любові до своїх. До тих, хто тримає небо і землю. До тих, хто волонтерить, лікує, евакуює, навчає, сіє й збирає хліб під сиренами. До тих, хто щодня обирає Україну.

Ми навчилися жити між тривогами. Планувати — попри невідомість. Сміятися — попри втому. Підтримувати — навіть коли самим важко.

Чотири роки — це не лише про біль. Це про гідність. Про стійкість. Про країну, яка вистояла тоді, коли в неї мало хто вірив. Про людей, які стали армією. І про армію, яка стала народом.

Сьогодні — день пам’яті. І день подяки.

Пам’яті про тих, хто віддав життя за свободу.

Подяки тим, хто продовжує боротися — на фронті й у тилу.

Ми не ті, що були до 24 лютого.

Ми сильніші. Зліші до ворога і ближчі одне до одного.

І ми знаємо, за що стоїмо.

За право бути. За право жити на своїй землі. За майбутнє.

Світла пам’ять полеглим! Честь і вдячність живим. І віра — в українську перемогу